Вакансії

Ціна перемоги. Про «Атлантиду» Валентина Васяновича

exc-5faa900c4ea65d7df561c658
exc-5faa900c4ea65d7df561c658

«Атлантида» Валентина Васяновича — чесний, красивий, безжальний та людяний фільм. Своєчасний для світу, не лише для нас. Хоча події його відбуваються на території Донбасу, в недалекому майбутньому — у 2025 році. 

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Україна повернула свої території. Колишні вояки шукають себе у мирному житті. Перед глядачем постають індустріальні пейзажі, заводи, картини праці робітників, гідні кращих майстрів суворого стилю соцреалізму. Проте їхня міць просякнута відчуженістю й безнадією. Зображуване позбавлене бравурності, ми знаходимося в постіндустріальному часі. Де зовсім не настав кіберпанк, просто знецінена фізична праця втрачає красу, перетворившись на засіб сховатися від думок про життя. Як пише Влада Ралко до свого проекту «Моя робота мене робить»: «Праця поглинає сексуальність, рухи механізуються та впорядковуються. Воля та дослід затуляються досвідом. Примітивний побут бере людину в заручники, ув’язнює в праці». 

Невблаганний технологічний розвиток закриває можливості й для такої моторошної медитації. Інвестор заводу, що, як в антиутопії, з’являється на великому екрані перед зборами робітників, промовляє вирок: «Підприємство застаріло та зачиняється на реконструкцію». Серед розгублених людей, що водночас втратили роботу, починається сварка. Вони шукають винуватців, не готові змиритися з неминучістю змін. Перманентно перевчатися — виклик сьогодення, травматичний для народжених у ХХ столітті. Одного з робітників грає художник Володимир Кузнецов, якому близька тема соціальної справедливості та прав робочого класу. Його герой розгублено припускає, що робота, можливо, ще є на Кримі.

Бездоріжжя, розмінування шляхів, ексгумація трупів загиблих. Спеціалісти безсторонньо описують їх, розпізнаючи по військових строях й шевронах. Український військовий, російський, боєць сепаратистського угруповання — їх поєднали смерть та земля. Ті, хто бачив війну, незворушні до таких знахідок. Видається, в них взагалі мало що може викликати емоції. Лише залишаючись наодинці з собою, прокидаючись в повоєнній квартирі, в оточенні побуту, що втратив будь-яку можливість затишку через біль в душі мешканця, вони відкриваються горю та ярості.

Виконавці головних ролей фільму пройшли війну. Андрій Римарук був розвідником, Людмила Білека — парамедиком. Ці люди зберігають на екрані окремість, навіть входячи в діалог, зближуючись. Ця відокремленість притаманна тим, хто отримав випробування, які не розділити з іншими. Війна — персональна травма для кожного. Ветерани Другої світової, котрих нинішні сорокарічні знали в дитинстві та юності, зазвичай теж не любили згадувати пережите. Навіть в колі бойових побратимів.     

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Один з найвдаліших образів, хоч і епізодичний, створює в «Атлантиді» британська письменниця Лілі Хайд, авторка роману про репатріацію кримських татар «Омріяний край». На запрошення письменника Любка Дереша вона була учасницею першого й поки останнього Українського літературного фестивалю в донецькій «Ізоляції», що відбувся за декілька днів до сепаратистського вибуху та був присвячений темі мови та насильства. Дмитро Стус тоді збирався заїхати з нами у Горлівку, до Олега Федорова, який створив музей Василя Стуса. Старий ентузіаст української культури відмовився нас прийняти, розказавши телефоном, що боїться за наше життя — на Донбасі вже розгорталися антиукраїнські бойові загони. Сьогодні це складно уявити: в центрі Донецьку набуває загрозливої потуги антимайдан, а в «Ізоляції» водночас лунають пісні на вірші Тараса Шевченка у вражаючому виконанні сестер Тельнюк. Лілі Хайд щиро пройнялася драмою українського сьогодення, але в ролі врятованої від вибуху міжнародної спостерігачки в «Атлантиді» вона переконливо пропонує герою можливість виїхати з Донбасу, можливо — в іншу, спокійну країну. Людяний, м’який діалог призводить все ж до відмови.

Герой Андрія Римарука свідомий того, що пішов на війну через певні власні трагедії. Він шукав смерті, але залишився живий. Землю відвойовано, і хоч вона перетворилася на край страждання до безнадії, він воліє залишитися там. Бо тепер знає — від себе та свого досвіду не втечеш. Смерть, зрештою, можна знайти й в мирний час, і — легко. Як це робить його бойовий товариш у фільмі. Але життя виявляється справжнім викликом. Більш приголомшливим, ніж будь-які травми.

Коли «Атлантиду» демонстрували на міжнародному кінофестивалі в Токіо, за автографом до режисера черга вишикувалась аж на вулиці. «Цей фільм про шлях самурая», — говорили японці. Приз журі фестивалю — одна з численних міжнародних нагород стрічки.   

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Кадри з фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Надано «Артхаус Трафік»

Насправді Валентин Васянович далекий від накалу героїки. Його фільм про сучасний світ. Де масштабні зміни та навіть перемоги призводять до травмуючих метаморфоз, де розмірковуючи про території важливо розуміти, що на них живуть люди, де жодна ідеологія не може виправдати загарбницької політики, а військовий імперіалізм та агресія є проявом дикунства. 

Ефектні сцени, ліризм, візуальна розкіш окремих кадрів «Атлантиди» врівноважені наративною стриманістю. Сум, меланхолія, біль, мортідо й лібідо не переходять межі, Васянович не маніпулює глядачем. «Режисер кожному дає право отримати враження тої сили, до котрої той готовий», — зауважує продюсерка «Атлантиди» Ія Мислицька. 

Хоча сцена з поцілунком, змитим, захованим, закресленим зливою, що б’є у переднє скло грузової автівки, є однією з найкрасивіших в сучасному кінематографі, й не лише українському. 

Смак та чутливість до камертону гуманності в кінематографі Валентина Васяновича гармонійні музично. Певним чином це вплив його батька Миколи Васяновича, багаторічного художнього керівника та диригента Житомирської філармонії. Їм обом властива інтелектуальна дисциплінованість, збалансована людяністю. Це називають мудрістю. А вона дає зрозуміти: ціною кожної перемоги є життя, що безповоротно змінилося.    

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: