Рікардо Кардосо про історичну пам’ять на виставці робіт українських художників в Мехіко

Рікардо Кардосо про історичну пам’ять на виставці робіт українських художників в Мехіко

Рікардо Масіас Кардосо — мексиканський письменник, філософ, володар міжнародних та національних нагород і премій у сфері літератури. Випускник Université Paris-Sorbonne і Universidad Nacional de México. Рікардо написав критику виставки українских художників «На лінії фронту. Українське мистецтво, 2013-2019».

«Ворог – це сила, що наділяє нас значенням», — з серця писав шотландський філософ Девід Юм. Ці слова актуальні у всі часи. Ворог може взяти пластичну глину, яка становить людське життя, і виліпити з неї ненависть, здатну поглинути всю земну кулю. Ворог — це завжди прихована небезпека, вона затьмарює та заіржавлює думки мрією про приборкання чи знищення. Ворог — це сумнозвісний генератор дискурсу, здатний перетворити принципи й мотиви всіх наших дій на війни та жахіття.

Цей диктум є до гіркоти влучним для розуміння бурхливої політичної та культурної ситуації в сучасній Україні. Збройний конфлікт в Україні був спровокований Володимиром Путіним, який все ще марно мріє бути колосом, що встановлює свої кордони там, де йому заманеться, руйнівними індивідуальними амбіціями, котрі підживлює невігластво мас, та невпинними маніпуляціями ЗМІ, які знаходять у цій війні надзвичайний глядацький потенціал. Безперечно, що цей конфлікт живиться саме одержимістю ворогом. Ворогом, який в інші часи був сусідом, другом і навіть братом.

 Експозиція
Експозиція

«На лінії фронту. Українське мистецтво 2013-2019» – це невелика, але витончена та продумана виставка у Національному музеї культур світу в Мехіко, яка проникливо розповідає про причини цієї напруги. Використовуючи документальне кіно, інсталяцію, фотографію та інші візуальні й вербальні техніки, представлені тут художники у своїх роботах торкаються підвалин української історичної пам’яті, окреслюють вектори, що картографують війну, документують хвилю злигоднів, здійняту бойовими діями, та численні форми опору, які виникають на лінії вогню.

Інсталяція «Так звані» Лади Наконечної згрубша підсумовує маніпуляції засобів масової інформації у цьому протистоянні. На підлозі ми знаходимо викладене каміння з вигравіруваними епітетами, які зазвичай використовуються для маркування протилежної сторони: «євреї», «сепаратисти», «повстанці», «патріоти» тощо. Такі слова, на позір легковажні та невинні, насправді звертаються до колективних почуттів, навіяних ідеологією. Використання цих лексем на позначення ворога – це спосіб принципово відособити його, узагальнити те, чим він є для нас, укріпити забобони і підігріти обурення. Як відомо, вербальне насильство ставало підставою для незліченних громадянських воєн та етнічних конфліктів. Небагато речей, якщо такі є, здатні проникнути в душі та дії людей так само глибоко, як мова.

«Казки, розказані під час війни», використовуючи термінологію, яку Пьотр Армяновський запропонував у своєму короткометражному документальному фільмі «Я і Маріуполь», утопічні та химерні за визначенням. Вони обіцяють, що перемога подарує здійснення мрій, і викликають у слухачів захват від ідеї стати “героями” або «мучениками». Однак кінематографія Армяновського іде далі, ніж засудження цього фальшивого прославляння — вона прагне зобразити повсякденне життя людей у розпалі конфлікту. Автор не робить ставку на вигаданий наратив, де всі дії визначає абсолютний і невблаганний контроль режисера, натомість щиро виступає за те, щоб безпосередньо передати думки і почуття живих людей, які страждають посеред бійні. Зокрема, в Армяновського простежується прихована і болюча інтерналізація, де йде підрахунок тіней минулого і проявляються не помітні на поверхні, глибинні, рани. Мантру тривоги ще виразніше повторюють інші твори на виставці – «Залізна арка» Крістини Норман та матеріали, що складають розділ «Історії», де кілька голосів від першої особи розповідають про тугу за тим, що довелося полишити, тікаючи від війни.

 Експозиція
Експозиція
 Експозиція
Експозиція

Світлана Бєдарєва (яка виступає також як співкураторка виставки – прим. ред.) – інша мисткиня, що спрямувала свій художній погляд на створення ідеологічних монстрів. У «Морфології війни» (цифрова графіка великого формату) автоматична зброя, антропоморфні силуети, фалічні об’єкти і інші форми, запозичені з ілюстрованих бестіаріїв, об’єднуються у дивну спільноту. Незвичайні за походженням та неоднорідні за зовнішнім виглядом, усі ці фігури збігаються у своїй імпульсивності. Вони переплетені тілами і охоплені жагою невблаганного переслідування іншого, між ними пульсує тривожний і бурхливий пафос. Так само, як це відбувається з ворожими сторонами у розпалі війни, тривожність бою стає для цих істот лихоманкою, яка проїдає ad nauseam їхнє буття, аж до повного знищення. Без ореолу сенсації, без необхідності зображати кров або застосовувати гротеск, «Морфологія війни» — це запрошення до рефлексії щодо манії воєн, трапези жахів, що не змінюється століттями. Ця робота містить у собі набагато більше, ніж демонструє.

«Перемоги переможених» Євгенії Бєлорусець — особисто для мене найпронизливіша з усіх робіт цієї виставки. Вісім фотографій, розташованих на білій стіні, супроводжує зловісний текст, який з великою художньою майстерністю, з глибоко ностальгічного погляду досліджує суворі наслідки вигнання. Як співучасниця, без напівтонів чи імітацій, Бєлорусець руйнує застиглі оболонки звичного бачення, затіваючи діалог набагато більш відвертий і роблячи сміливішу ставку на формування ідентичності.
Скажімо чесно: «Перемоги переможених» стаються у світі плоті та крові, у якому не існує фальшивих поз та інтелектуального туризму. Духовність цього твору полягає у співучасті авторки у представленій реальності. Тіла «переможених» — це резервуар пітьми та обіцянок, їхні погляди далекосяжні й видають найпотаємніші емоції. Краса тут — у відсутності риторики, в зображенні реальності без фільтрів, в уникненні будь-якого підсолоджувача. Цей контакт із цілковито природною, навіть примітивною механікою речей є найпотужнішим аспектом естетики Євгенії, у якій ми знаходимо перегук із поглядами таких портретних майстрів як Альберто Гарсія-Алікс (Alberto García-Alix) або Діана Арбус (Diane Arbus).

 Експозиція
Експозиція

Важливе рішення кураторок — Світлани Бєдарєвої та Анни Дейкун — це відсутність штучних бар’єрів між різними творами. Я думаю, що це дає підґрунтя для глибоких концептуальних асоціацій, які об’єднують зібраних тут художників. Прикметним є той факт, що проєкт «На лінії вогню» не обмежується виставкою в Національному музеї світових культур (Museo Nacional de las Culturas del Mundo), а має декілька “бойових фронтів”. Ідеться про серію круглих столів, організованих протягом жовтня у Музеї пам’яті та толерантності, в яких брали участь дослідники і активісти, такі як Жан Меєр, Олеся Хромейчук та Діана Берг. Також, з 8 по 14 листопада, в Національній Сінетеці буде показано перший цикл документального кіно, де, приміром, «Майдан» Сергія Лозниці фіксує агресію владного режиму на початку цивільних протестів. Ця міждисциплінарність проєкту, на мою думку, є надзвичайно вдалим підходом, оскільки кураторки прагнуть пробудити у мексиканській публіці глибше розуміння української реальності, а не обмежувати себе поверховим поглядом, звичним для такого типу виставок.
У зеніті війни кожна блискавка, здається, запалює наступну. У ляскоті зброї важко почути голоси жертв, які борсаються серед люті й сум’яття. «На лінії вогню» підказує нам, що навіть на параді жахів, навіть стаючи свідком спустошення, зойків та крові постраждалих можна взяти цей вогонь і перетворити його на сяйво розуму, котре поведе нас до відновлення миру — нехай його і вважають безнадійним пережитком минулого.

Рікардо Масіас Кардосо

Редактор розділу новин майжее з першого дня заснування Your Art.

В гору